https://doi.org/10.37750/2616-6798.2019.2(29).273420
УДК 351.746:007
|
ГУЦАЛЮК М.В.,
|
доктор філософії (Ph.D.) з юридичних наук, доцент, с.н.с.,
провідний науковий співробітник Міжвідомчого центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБО України
|
||
|
|||
|
Постановка проблеми. Після потужних кібератак на об’єкти критичної інфраструктури України з 2014 року значно активізувалася діяльність урядових інституцій щодо захисту кіберпростору. Координуючу роль у цих процесах відіграла Рада національної безпеки і оборони України, рішенням якої було схвалено, а в подальшому введено в дію Указом Президента України від 15 березня 2016 року № 96/2016 Стратегію кібербезпеки України. У Стратегії визначені загрози кібербезпеці, Національна система кібербезпеки та основні суб’єкти забезпечення кібербезпеки, а також пріоритети та напрями забезпечення кібербезпеки України [1].
Водночас у зв’язку з бурхливим розвитком інформаційних технологій та широким використанням хмарних сервісів, Інтернету речей, штучного інтелекту тощо, з’явилися нові види кіберзагроз, які здатні негативно впливати на стан кібербезпеки держави. У 2017 році був прийнятий Закон України “Про основні засади забезпечення кібербезпеки України” [2], який набрав чинності 9 травня 2018 року та став важливим етапом створення правових та організаційних основ забезпечення захисту життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави, національних інтересів України у кіберпросторі, визначення основних цілей, напрямів та принців державної політики у сфері кібербезпеки. Разом з тим багато питань у сфері кібербезпеки, у тому числі стратегічних, залишаються невирішеними...
|
|||
