https://doi.org/10.37750/2616-6798.2022.2(41).270366
УДК 316.324.8:004.9
|
КРИЛОВА Ю.І.,
|
провідний юрист юридичного відділу Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-7778-7927.
|
||
|
|||
|
Постановка проблеми. На початку XXI століття людство увійшло до нового періоду інтенсивних трансформацій, позначеного стрімким розвитком цифрових технологій. Глобальні процеси, що супроводжують формування інформаційного суспільства, вже встигли отримати назву “Індустріальна революція 4.0”. Технологічні зміни охопили всі сфери життя, зокрема і функціонування держави та її відносини з громадянами, що проявилося у впровадженні електронного врядування та електронної демократії. Етимологія “е-демократія” походить зі США, а саме поняття набуло поширення у багатьох країнах світу. Електронна демократія базується на принципах прозорості, відкритості, участі та громадської просвіти. Н. Махначова відзначає, що метою розбудови е-демократії є розширення участі громадян у державотворенні та прийнятті рішень через використання електронних технологій [1]. Початок 2020 року змінив життя сотень мільйонів людей, які пережили періоди суворого карантину, оскільки Всесвітня організація охорони здоров’я проголосила COVID-19 пандемією. Більшість працюючих людей швидко перейшли на формат дистанційної роботи. Ці зміни надали нову можливість для тих, хто утримувався від використання інформаційно-комунікаційних технологій (далі – ІКТ). При цьому давно у побутовому, медійному, науковому і політичному сферах особливе місце зайняли такі інструменти як: “електронна демократія”, “електронний уряд”, “е-послуги”, “е-петиції”, “е-гроші”, “е-підпис”, “е-правосуддя”, “онлайн-сервіси для вчителів” тощо...
|
|||
