https://doi.org/10.37750/2616-6798.2016.2(17).272909
УДК 35.746.1
|
СЕМЕНЮК О.Г.,
|
кандидат юридичних наук
|
||
|
|||
|
Постановка проблеми. Характерною рисою державної політики у сфері охорони державної таємниці є те, що вона одночасно належить до різних управлінських систем, зокрема, управління діяльністю із забезпечення інформаційної безпеки та управління діяльністю щодо запобігання та протидії злочинності.
Це пояснюється тим, що за своєю предметною спрямованістю охорона державної таємниці не може не належати до політичного управління сферою забезпечення інформаційної безпеки держави, оскільки розголошення цих відомостей, згідно зі ст. 7 Закону України “Про основи національної безпеки”, вважається основною реальною та потенційною загрозою національній безпеці України, стабільності в суспільстві в інформаційній сфері [1]. Так само вона виступає елементом кримінально-правової політики держави, оскільки розголошення державної таємниці або втрата її матеріальних носіїв є суспільно небезпечним діянням та кваліфікується як злочин, на запобігання та протидію якого спрямовується цей вид державної політики. Тут має місце явище, яке в теорії систем називають перехрещенням, коли певні елементи однієї системи є одночасно підсистемою іншої системи або декількох із них.
Залежно від того, у межах якої сфери політичного управління розглядається діяльність з охорони державної таємниці, пропонуються різні підходи та шляхи вирішення цієї задачі.
Забезпечення інформаційної безпеки здійснюється передусім шляхом проведення зваженої збалансованої політики держави в інформаційній сфері, яка має три основні вектори: захист інформаційних прав і свобод людини, захист державної безпеки в інформаційній сфері та захист національного інформаційного ринку, економічних інтересів держави в інформаційній сфері, національних виробників інформаційної продукції [2, с. 119]...
|
|||
